І.-С. Коропецький, зарубіжний член НАНУ
ЧИ ПОТРІБНІ НОВІ МІФИ? ДУМКИ ПРО ОДНУ НЕДАВНЮ МОНОГРАФІЮ


І

Одним з негативних аспектів совєтського режиму щодо України було не лише варварське нищення її культури, але також вибіркове та викривлене подання її культурної спадщини. Не диво, що коли повстала можливість вільної думки, почали з'являтися твори, в яких досліджується життя та творчість різних суспільних та культурних діячів, між ними і деяке число економістів, скривджених совєтською історіографією.

До таких творів належить монографія С. Голубки [1]. Одною із заслуг цього автора є те, що він своїм дослідженням не пішов утертими шляхами української економічної історіографії і не почав своєї професійної кар'єри працею над такими світочами, як Михайло Туган-Барановський чи Євген Слуцький. Без сумніву, їх науковий внесок є не лише українського, але світового масштабу і тому заслуговує на постійну увагу дослідників. Однак ми також не повинні забувати, що поруч з ними, під час останніх двох століть, працював ще цілий ряд інших українських економістів, які теж щось внесли до економічної науки. Насправді, більшість з них є згадувані в хрестоматіях та енциклопедіях, усе ж таки деякі заслуговують на докладніше ознайомлення з їхнім життям та їхньою творчістю. Одним з таких економістів українського походження саме є предмет цього дослідження - М. Балудянський (1769-1847) [2].

Лихо, однак, з тим, що часом деякі автори, включно з С. Голубкою, які займаються відтворенням української культурної спадщини, попадають в протилежну до совєтської ери екстрему; для них кожний український діяч, науковець чи письменник українського роду - це параґон якнайкращих людських прикмет, великий український патріот, та кандидат на нагороду Нобеля. В дійсності такі одиниці в Україні, як зрештою в світі, мабуть не бувають.

Таку поведінку можна назвати не інакше як творенням міфів. Перед тим, як перейти до обговорення монографії та тому, що цей термін знаходиться в заголовку цієї статті, не завадить його визначити. Проблема міфів тішиться вже майже століття великою популярністю у світовій науці. Вона також широко дискутується в сучасній Україні, де появилося декілька книжок та багато статей на різні аспекти цієї теми. В цій літературі також можна знайти різні визначення слова міф. їх обговорення є поза рамками нашої статті. Для нашої мети приймаємо визначення, яке запропонував відомий французький літературний критик Ролан Барт [3]. Отже, міф не є об'єктом, концепцією або ідеєю, а лише формою спілкування між людьми, форма, в якій він передається може бути різна, наприклад, література, різні види мистецтва чи, навіть, спорт. Його завданням є не описувати, а представляти реальність згідно з певним історичним спрямуванням (message, agenda). Цю реальність звичайно передається в здеформованому вигляді та надається йому природного оправдання та, коли потрібно, випадковому явищу - перманентність [4]. Ця форма вислову може стосуватися різноманітних аспектів соціального життя, як історія, політика, релігія тощо.

Р. Барт подає такий приклад міфу: В якомусь французькому журналі є опублікований знімок молодого негра в французькій військовій уніформі, який з піднесеними духовно вгору очима віддає честь французькому прапорові. Спрямування знімка очевидне: французька імперія - велика, багатоетнічна та доброзичлива, вона є перманентною реальністю, а не тимчасовим явищем, всі етнічні групи їй радо служать. Звісно, Україна є добре ознайомлена з такого роду знімками, бо донедавна була ними, часто до краю примітивними, пересичена.

В третій частині цієї статті постараємося оцінити обговорювану тут працю при допомозі цієї схеми та запропонувати деякі узагальнення. Але наперед, в другій частині нашої статті зупинимося дещо докладніше над життям і творчістю цього вченого. Це оправдано тим, що його постать не є так широко відома, як деяких інших українських учених в Україні. В додатку до його наукового доробку та успіхів у державному житті Росії вчений заслуговує на увагу своїм походженням з найбільш географічно та історично перефиральної гілки України - Закарпаття, якого інтелектуальний розвиток ще й досі не є якслід досліджений.

ІІ

Монографія складається з трьох розділів та частини, в якій є передруковані (перекладені автором українською мовою) деякі важливіші праці М. Балудянського. В першому розділі автор представляє його життя на фоні тодішніх політичних та соціальних обставин. Другий розділ є присвячений розглядові основних теоретичних та методологічних поглядів ученого. В кінцевому розділі С. Голубка старається застосувати деякі концепції М. Балудянського до сучасного стану економіки та економічної науки в Україні.

Життєві обставини М. Балудянського є цікаві зокрема тим, що мали вирішальний вплив на місце та напрям його наукової і суспільної діяльності. Народився він у самій західній частині Закарпаття, яке тоді належало до Австрійської монархії, але в якому соціальні та культурні впливи Угорщини були дуже сильними. На сучасну пору ця вітка етнічно української землі є частиною Словаччини [5]. Будучи розташованою в самому центрі Європи, на протязі історії через цю землю з її досить етнічно перемішаним населенням проходили різноманітні політичні та культурні течії. Вже в часи молодості вченого можна було зауважити прояви пробудження національної свідомості місцевого населення, головно завдяки створенню окремої греко-католицької єпархії в Мукачеві, яку очолив український патріот, єпископ Андрій Бачинський (1732-1809). Носіями української свідомості в народі, який головним чином складався з селян, стали тоді переважно священики та їхні родини.

Батько майбутнього вченого був незаможним греко-католицьким священиком. Невідомо, чи, маючи шестеро дітей, він мав змогу посилати всіх їх до середніх шкіл, чи лише молодий Михайло закінчив гімназію Земплинського комітату завдяки своїм уродженим талантам [6]. Опісля, діставши королівську стипендію, він студіював правознавство в академії в Кошице та в Віденському університеті, де зі всіх професорів найбільший вплив на формування його економічних поглядів мав відомий тоді вчений Йосиф Зонненфельс (Josef von Sonnenfels, 1733-1817). Закінчив М. Балудянський свої студії докторатом на підставі дисертації про зерносховища в 1796 році в Пештському університеті. Ще до закінчення своїх студій він став викладачем в одній з угорських духовних академій.

Його тодішнє життя не обмежувалося лише студіями та викладацькими обов'язками, але він знаходив час на зацікавлення музикою, літературою та політикою. С. Голубка пише, що він навіть став членом таємної організації, яка проповідувала ідею ліквідації кріпосного права, республіканський устрій країни, національну незалежність (на жаль не згадує якого народу). Очевидно, такі погляди формувалися під впливом недавньої французької революції. Він навіть пережив деякі неприємності з владою з цієї причини.

В той час умови для професійної праці вченого в його вужчій батьківщині не були надійними. Важке матеріальне становище тамошньої "руської" інтелігенції використав царський уряд для своїх планів становлення університетської системи в імперії. За посередництвом закарпатського лікаря Івана Орлая, в 1803 p. петербурзький уряд запросив цілий ряд закарпатських учених, між ними М. Балудянського, до Росії. Там він став професором у столичнім Педагогічнім інституті. Коли Інститут перейменовано на Петербурзький університет, вчений був спершу обраний деканом філософсько-юридичного факультету та, опісля, його першим ректором. З цієї посади він невдовзі зрезигнував, бо, за свідченням дочки, не міг толерувати переслідувань вільнодумних та неблагонадійних студентів та викладачів. Однак, з цим університетом затримав М. Балудянський зв'язки на ціле життя.

Поряд із працею в університеті. М. Балудянський майже все своє життя працював консультантом, часто разом з відомим реформатором Михайлом Сперанським, у різних державних установах. Він в основному займався бюджетними реформами та блискуче відзначився своєю працею для кодифікації законів імперії. Царський уряд був йому вдячний за успіхи в цій важливій праці та щедро нагороджував його: він був підвищений до дворянського стану, наділений різними орденами, титулами і фінансовими нагородами та дістав в оренду хліборобську посілість у Подільській губернії. Помер М. Балудянський в 1847р. в Петербурзі.

Хоча другий розділ монографії - теорія та методологія економічних поглядів М. Балудянського - складається з трьох підрозділів, але вони займаються переважно тими самими проблемами. В основному, його погляди віддзеркалюють стан науки на кінець 18-го століття. За прийнятим звичаєм, М. Балудянський починає свій економічний аналіз досить побіжним викладом альтернативних теорій вартості, Робить він це в історичній перспективі, бо вважає, що кожночасні конкретні обставини мають вирішальний вплив на розвиток цих теорій. А теорія є тому важливою, бо служить основою формулювання принципів розподілу національного доходу. Він заявляє себе рішучим прихильником трудової теорії вартості, а продуктивними класами вважає робітників, власників капіталу та власників землі. Найважливішим сектором - зовсім оправдано в ті часи - було для нього сільське господарство, бо лише на його базі можуть розвиватися інші економічні сектори.

До економічної теорії М. Балудянський підходить цілком прагматичне; вона його цікавить не як позитивна, а як нормативна наука. Іншими словами, вона є настільки важливою та потрібною, наскільки служить дороговказом для економічної політики.

1. Метою цієї політики, на його думку, є добробут населення та могутність держави, а їх джерелом праця, капітал та торгівля. Економічна діяльність може бути успішною лише тоді, коли буде вільною від впливів держави. Коли, однак, повстає небезпека для других людей або держави, уряд має обов'язок обмежувати свободу економічної діяльності даного підприємця на підставі загально прийнятої моралі та філософії. Ціни мають бути вирішувані ринковими силами, а монополії з їх негативними тенденціями повинні бути поборювані урядом.

2. Винятком щодо свободи економічної діяльності повинно бути сільське господарство, для якого, враховуючи можливість кон'юктурних коливань, держава зобов'язана встановлювати "законні ціни". Враховуючи низьку продуктивність кріпацької праці, він відверто та досить гостро виступав проти цього ладу в сільському господарстві.

3. Держава також повинна бути відповідальною за справедливі закони, збалансований бюджет, суспільні установи, стабільну монетарну (гроші повинні бути вповні покриті дорогоцінними металами) та кредитну систему. На кінець, держава повинна стимулювати зовнішню торгівлю, але коли потрібно, повинна накладати охоронні мита. Не забуває він також про важливість держави в демографічній політиці. Взагалі державі він приділяє домінуюче значення в суспільному житті, коли наголошує: "Громадянин повинен вправлятися не у тих промислах, що дають йому більше прибутку, а в тих, які приносять найбільше користі державі" [7]. Очевидно, це до великої міри суперечить його тезі про звільнення економіки від державного керування.

Як бачимо з вищезгаданого і як слушно зауважує М. Голубка: "[Вже] докторська дисертація, [засвідчує, що] у поглядах М. Балудянського на економічні та суспільні проблеми відображені концепції меркантилізму, фізіократів і лібералізму, репрезентованого А. Смітом. Цей синтез можна виявити і в пізніших працях вченого, який формувався у перехідну добу розвитку європейської економічної науки. Таку "суміш" економічних ідей він засвоював на лекціях Й. Зонненфельса" [8].

Можна зауважити, що, коли конечно хочеться приділити М. Балудянського до якогось економічного напряму, в літературі існує для подібно-думаючих економістів назва "камералісти", або як їх зве Й. Шумпетер - the consultant administrators and the pamphleteers [9]. Ця школа думки панувала в Західній Європі в часи творення національних держав в XVII та XVIII ст. Хоча між економістами доречних країн можна відмітити деякі відмінності, однак єднала їх ідея (відома в тодішній літературі як "поліцийна наука"), що абсолютна держава повинна керувати економікою з метою піднесення добробуту населення, бо це буде шляхом до підйому політичної могутності даної держави. Цей дезидерат е вповні віддзеркалений в принципах М. Балудянського.

Й. Зоннефельсові можна простити, що він не став переконаним прихильником laissez faire економіки за А. Смітом і продовжував дотримуватися принципів відмираючого камералізму, якого соціальне довкілля вже змінялося - як, наприклад, перехід від сільського господарства до промисловості. Сам він цих змін мабуть не запримітив, коли був професором М. Балудянського на Віденському університеті та коли працював над своєю головною книгою. З ідеями А. Сміта не міг запізнатися, бо третій том цієї праці [10] та Wealth of Nations вийшли того самого року. Однак можна б було очікувати, що вже студент Й. Зонненфельса, М. Балудянський зрозуміє значення справді революційної книги А. Сміта. що дала початок модерній економічній науці. Адже з нею він був ознайомлений, бо написав про це журнальну статтю. Отже щодо приналежності до економічної школи можна його окреслити радше як епігон камералізму.

Його інтелектуальну залежність від застарілої в Західній Європі економічної політики можна хіба оправдати соціальними обставинами, які панували в тодішній імперії, Росія в часи його діяльності була щодо соціального розвитку далеко позаду Заходу. На значимий там початок індустріалізації треба було ще почекати якої півстоліття. Пропозиції економічного та політичного лібералізму не дуже надавалися до тодішньої російської імперії, з її абсолютизмом та безправ'ям, мілітаризмом, кріпацтвом. Не диво, що вчений концентрував свої зусилля на оформленні юридичної інфраструктури, conditio sine qua non модерного економічного розвитку.

Щодо застосування ідей М. Балудянського до сучасної перебудови української економіки, то мабуть багато користі від них не можна очікувати. Його пропозиції торкалися прогресу економіки від феодалізму до капіталізму, коли тепер ще далі в Україні існує потреба перебудови совєтської системи на вільноринкову економіку та на демократичну та громадянську суспільність. А вже. найважливіше, існує потреба перебудови совєтської людини в її Ініціативності, відношенню до праці, підприємництва та пошанування законів. Однак, його наголос на потребу впорядкування юридичної бази для успішного функціонування економіки є й сьогодні актуальний.

Його значення в розвитку української економічної думки С. Голубка синтезує так; "Хоч учений провів творче життя у центрах Австрійської і Російської імперій, але є всі підстави стверджувати, що його економічні погляди не випадали з комплексу розвитку суспільної думки України" [11]. На жаль, автор монографії не пояснює, який розвиток української думки перед XIX століттям він має на увазі та, якщо такий був, до якої міри був М. Балудянський з ним ознайомлений.

Однак, власне життя М. Балудянського є добрим прикладом, як не повинна поступати еліта українського суспільства. Тепер в Україні шаліє еміграційна епідемія. Добре освічені та підприємливі особи, щоб якось вижити, стараються за всяку ціну виїхати за кордон, часто з надією, що трохи доробившись, навіть на найбільш примітивних працях, повернуться назад на батьківщину. Його життя та і сучасний досвід вказують, що між емігрантами таких, які повертають, майже нема. Як вже на переломі ХІХ-ХХ ст. зауважив (стосовно Сполучених Штатів) відомий німецький економіст Вернер Зомбарт: вже не одна ідеологія розбилася на берегах волової печені та яблучного пирога. Так сталося і з життям М. Балудянського, який на початку свого побуту в Росії також думав повертати домів, але ніколи цього не зробив. Можна думати, що на довшу мету. сучасні демографічні втрати також відіб'ються досить негативно на економіці та і на всьому суспільному житті в Україні.

ІІІ

Хоча обговорювана монографія є призначена в першу чергу для спеціалістів, вона є доступно написана та повинна зацікавити ширше коло освічених читачів. В ній С. Голубка успішно представив постать ученого та його діяльність, однак, на нашу думку, досить однобічно. Для нього постать М. Балудянського є наскрізь позитивною та привабливою. Але є елементи в цій оцінці, які викликають деякі сумніви, над якими варто зупинитися.

В монографії С. Голубки впадає в очі його наголос на "українськості" та "революційності" М. Балудянського. Очевидно, це вчений народився в українській сім'ї (в той час званій руською, русинською чи рутенською) на українській землі. Його українське походження є поза всяким сумнівом. Але чи можна його називати "українським економістом" та вважати його мало що не українським патріотом, як це стверджує С. Голубка? Щодо цього можна мати обґрунтовані сумніви. Приймаємо наступне робоче визначення українського вченого-економіста [12]. Ним є той вчений, до якого стосується один з таких трьох критеріїв [13]: (а) живе та працює як економіст-науковець (не обов'язково як спеціаліст економіки України) на чужині, але визначує себе українцем (чи в XIX ст. в царській імперії - малоросом), наприклад, Іван Вернадський (1821-84) в Петербурзі; (б) за походженням не українець, але живе та працює в Україні, наприклад, з походження швейцарський німець, Микола Зібер (1844-88); (в) з походження українець, що живе та працює в Україні, хоча українцем себе не вважає, наприклад, Дмитро Піхно (1853-1909). Очевидно, до етнічних українців, які себе почувають українцями та які працюють в Україні стосуються критерії (а) та (б). С. Голубка мотивує своє визначення М. Балудянського українським економістом тим, що мовляв він, живучи в Петербурзі, підтримував зв'язок з Україною та був членом тамошнього українського земляцтва. Але як це було на ділі?

Справді на Закарпатті на переломі XVIII-XIX століття не було можливості праці для людини з кваліфікаціями М. Балудянського. Можна радіти тим, що він - та зрештою і кожна інша людина всюди і в усякий час - емігрувавши, зумів досягнути професійного та матеріального успіху. Але, це часто - а завжди з творчими особами - відбувається не на користь рідного народу. Це твердження стосується також до М. Балудянського. Ми бачили вище, що в часи його молодості вже можна було зауважити на Закарпатті прояви поширення національної свідомості, яке зберегти та поширити могли освічені люди калібру М. Балудянського. Їх в той час можна було там нарахувати на пальцях двох рук. Все ж деякі з них вирішили емігрувати, залишивши рідний народ безборонним перед тоді інтенсивним обугорщенням.

Василь Пачовський, письменник і ранній історик Закарпаття [14], зі сумом пише про ці події : "[В]сі вчені тої доби не повернулися до народу, а пішли на службу чужим богам... П. Лодій, Балудянський, Іван Орлай, брати Кукольники до Росії, Юрій Гуца до Болгарії. Для нашого народу з Закарпатської України вони не дали нічого, покинули свій край і нарід і не вміли поставити національних змагань на народному грунті, й не створили з народної мови своєї літератури, як їх сучасники Мадяри. Захопила їх душі велика Росія, а рідний нарід залишився без світочів у темноті. Вони могли бути між найперші, а пішли до Росії на другорядних діячів і пропали там, загубивши талант свого народу" [15]. Що більше, як далі, посилаючись на Михайла Драгоманова, пише В. Пачовський, успішна кар'єра М. Балудянського в Росії могла навіть стати шкідливою для України; вона могла заімпонувати деяким землякам на Закарпатті і в той спосіб могла діяти на користь місцевого москвофільства, яке, до речі. там ще донині покутує [16].

Твердження, що М. Балудянський ніколи не поривав "зв'язків з людьми, які признавалися до своєї нації і вболівали за долю України" є досить проблематичне, бо не обґрунтоване жодними джерелами. І сам С. Голубка признається, що воно "[потребує] детальнішого висвітлення" [17]. Правда, одночасно з ним жило в Петербурзі значне число українців, з Т. Шевченком включно. Чи взагалі спілкувався він з ними одноразово, постійно - про це немає жодної інформації. Живучи в Петербурзі про Україну він ніколи не писав та, принаймні на підставі обговорюваної тут монографії, ніколи себе українцем, русином, рутенцем, малоросом там не афішував. Можливо, є, однак, один виїмок. Під портретом, який представляє огрядного, самовпевненого та прикрашеного різними орденами М. Балудянського, є його підпис "покорный, слуга Мыхайло". Можна думати, що вчений, правдоподібно даруючи свій портрет цареві, вжив український варіант свого імені в противагу російському Михаил. Може в той спосіб хотів відрізнити свою етнічну приналежність від російської. Але, з другої сторони, такий його крок не був ніяким політичним викликом, міг бути зовсім безпечним з точки зору кар'єри; відомо - російські царі радо приймали на службу "инородцев", як довго вони вірно служили імперії.

А про зв'язок з батьківщиною, а радше його брак, свідчить така деталь. В 1845, два роки перед смертю, подорожував він по Західній та Центральній Європі. Відвідав він тоді Гамбург, Прагу, Теплін, Відень. Пешт, Краків, Варшаву, де зустрічався з визначними місцевими діячами. Але не має ознак, що він знайшов час на відвідини свого рідного краю та - хто тоді міг передбачити - може на останню зустріч хоч би з його найближчою сім'єю. Також можна сумніватися, чи був він сильно прив'язаний до віри своїх предків та свого батька, уніатського священика. Як пише з певною дозою задоволення його дочка, вже баронеса, М. Медем [18], М. Балудянський був заосмотрений перед смертю Найсвятішими Тайнами православним священиком, хоча в Петербурзі в ті часи діяли, хоч не греко-католицькі, але римсько-католицькі священики. Віруючий український католик дав би в такому акті все перевагу римсько-католицькому перед православним священиком.

Щодо "революційності" М. Балудянського, то його молодечу радикальну політичну діяльність в Австрії, як це пише С. Голубка, треба розглядати в контексті тодішніх там відносин. Австрія не Росія, не має Сибіру та й не мала концентраційних таборів. Там як і в інших західноєвропейських країнах все панувала традиція толеранції студентських ексцесів. Навпаки, одним з прийнятих "обов'язків" студента було голосно та гостро виступати та демонструвати проти різних соціальних, релігійних та політичних авторитетів. Можливо. пізніший вчений також був тоді типовим студентом.

Вже живучи в Росії. М. Балудянський постійно виступав проти кріпосного ладу з різних міркувань, а мабуть найбільше з економічних. (Цікаво, як він поводився з українськими кріпаками в своєму маєтку?) Але тоді такі його погляди не були якимось відокремленим, революційним актом; їх дотримувалася велика частина інтелігенції імперії та їх влада толерувала. Наприклад, такі погляди тоді публічно пропагували харківські професори економіки Людвіг Гайнріх фон Якоб (1759-1827) та Тихін Степанов (1795-1847). Не є виключеним також, що маючи в своїх класах студентів - майбутніх декабристів, він міг посередньо впливати своїми викладами політичної економії на їх погляди, коли критикував кріпацьку систему та обговорював переваги вільноринкової економіки за А. Смітом.

Твердження С. Голубки про цей аспект життя М. Балудянського спирається в основному на дослідження російської вченої Е.М. Косачевської, які були публіковані за совєтського режиму. Відомо, щоби в тих обставинах могти представляти якогось дореволюційного діяча в доброму світлі, треба було його обов'язково підтягнути до прихильника "декабризму" чи пізніше до "революційного демократизму".

Але ні його бурхливе студентське минуле, ні спілкування з неблагонадійними для царя елементами в столиці, як це пише С. Голубка, ні університетські виклади не захитали довір'я царського двору до М. Балудянського. Він, як ми бачили, був щедро нагороджуваний та навіть був запрошений через чотири роки на інструктора двох царевичів. До речі один з них, ставши царем Миколою І, був одним з найлютіших деспотів у Росії, а в історію України ввійшов як особисто відповідальний за десятирічну каторгу Т.Шевченка.

Повищі зауваги не мають аж ніяк наміру "знищити" М. Балудянського. Був він добре освіченою людиною, мав широкі зацікавлення, був компетентним, хоча досить консервативним, економістом і викладачем, був сумлінним державним діячем та напевно любив свою дружину, своїх дітей та онуків. Але, можна мати серйозні сумніви щодо його, як це стверджує С. Голубка, українськості та революційності. Національну невизначеність М. Балудянського можна старатися виправдати обставинами, в яких він жив. Він був дитиною свого часу, коли національні окремішності не були так різко відмежовані як сьогодні, зокрема в його вужчій батьківщині - Закарпатті [19]. В кожному разі, українським патріотом, щось на взірець згадуваного єпископа А. Бачинського, він не був. Його лібералізм не був унікальним; він був досить поширений між інтелігенцією імперії. Може, коли б він був залишився на батьківщині, його наукова та суспільна діяльність були б дійсно принесли користь для народу, з якого він походив. А так перебуваючи в Росії майже все своє професійне життя, прислужився до розвитку царської імперії.

Також не було метою цих зауваг "зрізати" першу книгу її автора. Навпаки, монографія є добре написана, базується на багатьох першо-джерелах, деякі з них подані в літературі вперше, та не залишає сумніву, що автор вклав багато праці та винахідливості для її приготування. Але обов'язком С. Голубки як науковця було представити в книжці всі, як позитивні так і негативні, риси характеру свого "героя", як також критично оцінити його твори, з їх сильнішими та слабшими сторонами. Можна йому також побажати, щоби в майбутньому підходив до якоїсь проблеми неупереджено, а не вже з наперед готовим поглядом на неї та в своїй праці був більш скептичним щодо вживаних джерел. На кінець, можна надіятися, що в своїх майбутніх дослідженнях він знайде свою власну, самостійну стежку. В усякому разі, всі, кому дорогим є пізнання інтелектуальної історії України, повинні брати цю монографію до уваги. А підписаний бажаєъ її авторові наснаги та витривалості в подальшій його праці на добро науки в Україні.

Критичні зауваги на цьому місці стосуються не лише до С. Голубки. але можуть бути корисними й для деяких інших дослідників історії економічної думки в Україні. Ці автори часом беруть якогось видатного науковця, як об'єкт своїх дослідів і представляють її як ідеал. Цим міфом вони хочуть викликати враження, що інтелектуальний рівень української нації, представлений даною особою, був завжди на висоті західноєвропейських націй; є такий реальний як дана особа, яка не є випадковістю, але такі одиниці колись жили в минулому і будуть жити в майбутньому; українці повинні бути горді за них; на прикладі цих людей повинні виховуватися нові покоління. (Правдоподібно, їм принизливо признатися, що український народ, переживши татарське та турецьке лихоліття, поневолення Росією та Польщею, совєтський режим, не міг тішитися нормальним розвитком, особливо, інтелектуальним, як це було в випадку західноєвропейських народів. Але ще не було такого народу, щоб по кількасотлітнім поневоленні вийшов неушкодженим).

Що гірше, часто трапляється, що в такому міфотворенні автори, представляючи дану людину, допускаються різних неточностей, наприклад, перебільшують несвідомо її заслуги, бо не дослідили Грунтовно дотичної літератури не лише в Україні, але в світі. Часом вони замовчують в своїх працях неприємні аспекти діяльності обговорюваних осіб. Буває й таке. що вони значно перебільшують значення об'єкта своїх дослідів та його успіхи. А визначних осіб, що відповідають запропонованим у цій статті критеріям, але своїми поглядами не міряються до патріотичних стандартів цих сучасних авторів, зручно обминають без огляду на їхні наукові чи інші заслуги.

Я не маю сумніву, що ці автори мають шляхетні наміри. Але вони забувають, що національна свідомість побудована на такому хиткому фундаменті не буде тривкою. Скоріше чи пізніше правда вийде наверх. Що гірше, таке поступування може дати якраз відворотні результати. Дізнавшись про правду, люди, зокрема молодь, може розчаруватися і зовсім відвернутися від свого народу. Повертаючись до згаданого прикладу, коли б вийшло наверх, що негритянський вояк на фото був в дійсності на чорно підмальованим ясноскірим арабом чи навіть білим французом, хто хотів би далі вірити в величність французької імперії?

Міфотворення звичайно знаходимо в творах різних родів мистецтва, де є набуті об'єктивні факти з почуваннями або світобаченням митця. Їх намір є апелювати в першу чергу до людських почувань, а не людського розуму. Але так буває, що політична, релігійна чи інша аґенда в таких творах з часом переходить в забуття, коли в визначних творах мистецький елемент залишається чи навіть набуває більшої популярності. Наприклад, в багатьох своїх творах Шекспір пропагує переваги династії Тудорів. Хто, крім фахівців, тепер цікавиться цими правдивими чи перебільшеними історичними фактами? Зате його мистецтво залишається безсмертним.

Однак, в науці так не буває. Коли автор хоче "пропхати" при помочі науки якусь свою агенду - творити новий міф, він буде в цьому неуспішним. Адже наукові твори читають науковці критично та обережно. Вони скоро пізнають там елементи міфу. І хоча даний твір може навіть бути інгерентно важливим і може мати також елементи, які заслуговують на увагу та довір'я, все-таки цей твір та його автор будуть ігноровані в науці. У противагу до мистецького твору, він піде в забуття.

Міфотворення в науці або вжиток науки для політичних, релігійних чи культурних цілей є дійсно великим лихом, а з точки зору науки непростимим. Мабуть, автори таких праць забувають, що суттю науки є постійне шукання об'єктивної правди, а не української, совєтської, чи якоїсь іншої правди. С. Голубка [20] та інші стараються підперти свій підхід авторитетом Івана Франка, зокрема його фразою: "історик [є] сином певного часу, певного народу, вихованим в певних поняттях і поглядах, від котрих впливу ще ніхто в світі не увільнився" [21]. Іншими словами, вони стверджують, що лише рідний історик може відкрити, зрозуміти та представити правду про даний народ. Але І. Франко далі каже, що таке світобачення потрібне історикові в дослідженні внутрішнього зв'язку між усталеними фактами при помочі "угруповання поєдинчих, важніших і дрібніших фактів", щоб надати викладові якогось сенсу. Він не залишає в історичній науці місця здогадам, інтуїції чи суб'єктивним поглядам дослідників, а спирає науку на фактах - з якими, наприклад, вчений українського походження може бути краще ознайомлений та успішніший в їх логічному розміщенні, ніж історик ззовні.

Немає сумніву, що буває псевдонаука, негативна наука про Україну, яка може домінувати навіть довший час. Такі писання можна знайти в російській, польській чи в якійсь іншій літературі. До них можна навіть включити деякі україномовні твори. Літератури переповненої антиукраїнськими міфами було та є багато. Часом це є результатом ігноранції, але частіше результатом ворожих до українців політичних мотивів - російського, польського чи єврейського. Тоді обов'язком українського, та й кожного іншого, науковця є справити чи доповнити таку "науку". Відповідати на це неякісними дослідженнями чи творенням нових міфів, це справді компрометує українську науку. І тоді не можна дивуватися, що навіть до правдивих тверджень в таких творах не мають довір'я інші українські вчені та, на жаль, не сприймають їх серйозно в світовій науці [22].

Література:

  1. "Економічна система" М.А. Балудянського.- Львів, 1998.
  2. Користаючись з нагоди, хочу вияснити наступне. С. Голубка обвинувачує мене, що в одному з розділів моєї україномовної книжки (Українські економісти XIX століття та західна наука, 1993) я "спотворив" прізвище вченого на Балудіянський. Цей розділ був перекладом статті, оригінальне писаній англійською мовою, і прізвище вченого було транслітеровано Baluhiansky. Перекладач з латинської iа зробив кириличне іа, Моя вина, що я не помітив того під час перегляду перекладу. До речі, я там вжив варіант прізвища, яким користувався сам вчений.
  3. Roland Barthes. Mythologies. Вибрані та перекладені англійською мовою твори. - Aimette Lavers. - Нью Йорк, 1975.
  4. Див.: там же, с. 109 і далі.
  5. Тому до етнічної приналежності вченого мають претензії, окрім українців, словаки, угорці та росіяни.
  6. Невідомо, чи Андрій Балудянський, автор церковної історії виданої 1851 р. на Закарпатті, був родичем, чи може навіть братом Михайла.
  7. Див.: зазнач. праця, с.79.
  8. Див.: там же, с. 95.
  9. Joseph A. Schumpeter. History of Economic Analysis . - Нью Йорк, 1961.Част. II, розд. 3.
  10. Grundsatze der Polizei, Handlungs und Finanzwissenschaft, 3 томи Відень, 1765, 1769, 1776.
  11. Див.: С. Голубка, зазнач. праця, с. 129.
  12. Часом брак точного визначення терміну спричинює курйозну ситуацію. Наприклад, дві статті на тему хто такий "український економіст" його дефініції не дають. Їх дискусія нагадує змагання двох сліпих боксерів; кожний з них замахується кулаком, але не бачить своєї цілі. Див.: С.М. Злупко. Про обґрунтування наукової концепції історії економічної думки України, та Л. П. Горкліа, T.I. Дерев'янкін. Повернення до ідеологізації науки! "Вісник Академії наук України", 1991, №12.
  13. Див.: І.С. Коропецький, зазнач. праця, с. 8. Там же подане визначення, (за Й. Шумпетером) економіста-науковця - це "дослідник, котрий нагромаджує факти, поліпшує методологію економічної науки тощо і в усьому цьому набуває такої фахової досконалості, яка відрізняє його не тільки від аматорів, а й від "людей практики."
  14. Василь Пачовський. Історія Закарпаття. -Мюнхен, 1946. -с. 137.
  15. Можна додати, що син одного з цих учених, Василя Кукольника, Нестор, 1809-68, став відомим російським письменником реакційного напрямку.
  16. Див.: там же, с. 164.
  17. Див.: С. Голубка, зазнач. праця, с. 130
  18. Цитовано в П.И. Баранов. М.А. Балугиянский. Биографический очерк. - Петербург, 1882. На жаль, сторінки не маю під рукою.
  19. До речі, там ще й сьогодні можна знайти одіозне плем'я, якого члени називають себе "русинами".
  20. Див.: С. Голубка, зазнач. праця, с. 20.
  21. Див. Іван Франко "Мислі о еволюції в історії людськості", філософські праці, том 45. - Київ. 1986. - с. 76-77.
  22. Автор цих рядків є добре свідомий тої шкоди для науки про Україну та для українських науковців, яку зробили деякі українські емігранти по Другій світовій війні, коли зі щирих патріотичних міркувань старалися поширити в світовій науці, свідомо чи несвідомо, неправдиві інформації чи тенденційний аналіз щодо їх батьківщини.